ГЕРОЇ ГРОМАДИ, ПОЛЕГЛІ ЗА УКРАЇНУ

25-річний військовослужбовець Богдан Федько загинув 11 травня 2022 року під час оборони Харківщини. Біля села Довгеньке під Ізюмом боєць разом із побратимами потрапив під ворожий авіаобстріл. Двоє захисників отримали поранення, троє загинули.

Богдан народився в селі Хмелів Сумської області. Здобув фах фельдшера в Глухівському медичному училищі. У 2017 році пішов служити за контрактом у Збройні сили України Брав участь в АТО на посаді бойового медика.

Під час повномасштабної війни Богдан захищав Україну у лавах 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Був техніком роти.

«Наш Богдан завжди був чудовою людиною – і на службі, і в житті. Він був сумлінним і працьовитим. Завжди усміхнений та життєрадісний, відкритий і привітний. Мав багато друзів. Коли хтось питав його, як справи, завжди відповідав: усе добре. Він завжди був готовий підтримати, вислухати й допомогти. Наш найкращий чоловік, син і тато. Ми не забудемо тебе, наш коханий ГЕРОЙ!» – говорить дружина загиблого Тетяна.

Поховали захисника у рідному селі. 

У Богдана залишилися батьки, старший брат, дружина і донька, якій на момент загибелі батька було лише 4 роки.

Гончаренко Юрій Михайлович народився в селі Хустянка Буринського району Сумської області 02.07.1971р. 

Був призваний 31 січня 2015року. Служив в 93-ій бригаді сержантом 3-го механізованого взводу 8-ої механізованої роти 3-го механізованого батальйону військової частини В2970. Кулеметник. 16 жовтня 2015р. раптово перевели до 54-ї окремої механізованої бригади (місто Артемівськ Донецької області)

Місце загибелі - смт Черкаське Новомосковського району Дніпропетровської області, 27.10.2015р.

Наш земляк старший солдат Олександр Денисенко був розвідником — оператором розвідувального відділення у 47 ОМБр «Маґура» (в/ч А4699).

Загинув 9 липня 2023 року в районі Оріхова на Запоріжжі під час виконання бойових завдань.

Похований на центральному кладовищі в селі Сміле.

Наш Герой віддав своє життя за наше спокійне життя та Україну, вільну від російських окупантів! Він мужньо стояв за всіх нас. 

Юрій народився в селі Прибитки Овруцького району Житомирської області

Через аварію на Чорнобильській АЕС родина переїхала до села Сміле Роменського району Сумської області

З 2-го класу Юра навчався в смілівській школі

Після закінчення школи працював у колгоспі "Прогрес"

З 1999 року пройшов 1,5 роки строкової служби в армії, після чого повернувся до Смілого

Після одруження разом із родиною переїхав до міста Суми, де народилося два сина

В 2018 році Юрій переїхав до села Плавинище Роменського району Сумської області

Останнім місцем роботи Юрія було ТОВ "Таланпром"

4 грудня 2022 року Юрія було мобілізовано до лав ЗСУ. Спочатку проходив службу у Чернігівській області. Згодом потрапив до найгарячіших точок фронту на сході України

Юрій служив гранатометником підрозділу охорони окремої механізованої бригади ЗСУ

17 лютого 2023 року солдат Омельчук Ю.Д. загинув внаслідок артилерійсько-мінометного та вогнепального обстрілів поблизу н.п. Красногорівка Покровського району Донецької області, захищаючи Батьківщину від російської агресії

        Народився Мельник Сергій Миколайович 27 квітня 1964 року, навчався в Хмелівській середній школі.У 1981 році закінчив школу, здобув робочу професію. Працював на заводі АТС, а потім у Роменському аграрному коледжі. Співробітники  розповідають про нього з повагою й шаною:«Тепер про Сергія Миколайовича нагадує кожна відремонтована  дверна ручка, кожен  кран чи забитий цвях. Був завжди безвідмовним, до роботи ставився з відповідальністю».

Перед війною  поїхав до доньки, яка після трагічної смерті чоловіка залишилися з двома  маленькими дітками й потребувала допомоги. 24 лютого він був у місті Вишгород. Це не завадило  сходити у військкомат, де лише записали дані й наказали чекати. До лав ЗСУ Сергія призвали вже в березні.

Офіцер запасу мужньо захищав рідну країну в зоні проведення Антитерористичної операції в 2015-2016 роках.. При повномасштабному вторгненні РФ він знову, без вагань, став на захист державного суверенітету та територіальної цілісності України.22 травня 2022 року Сергій Мельник загинув.

   Бабенко Максим Володимирович народився 16 травня 1992 року в селі Хрещатик Роменського району Сумської області. Дитинство промайнуло у рідному селі, де разом з мамою та братом радів своїм першим успіхам та досягненням.У Дібрівській ЗОШ навчався з першого класу.В пам’яті однокласників залишиться щирим, життєрадісним, справжнім товаришем.

 Після закінчення  школи працював у Харкові на будівництві. У 2009 році  був призваний на строкову військову службу. Після армії працював на заводі в місті Маріуполі. Потім повністю присвятив себе будівельній справі в різних містах України – Ромни, Харків, Київ, Буча, Ірпінь, Бердянськ, Чернігів.

Війну зустрів в місті Ірпінь. І як належить гідному сину України, з перших днів війни став на її захист, приєднавшись до добровольчого формування самооборони в місті Ромни. У грудня 2022 року був мобілізований  до лав  ЗСУ. 

Народився Анатолій Миколайович Малій 24 жовтня 1970 року в селі Хустянка. Навчався у Харченківській школі, після закінчення якої проходив строкову військову службу в армії.

Повернувшись у рідне село, працював трактористом. Знайшов свою половинку, у парі з якою народили гарного сина Євгенія. Був доброї вдачі, працьовитий, відповідальний, завждиготовий прийти на допомогу. Умів радіти життю...

Восени 2022 року був мобілізований до лав Збройних Сил України, де в найгарячіших точках Донецької та Луганської областей проявив свою мужність і відвагу.

Після поранення в Бахмуті, пройшов лікування і знову повернувся в стрій.

Був вірний присязі, кращий із синів своєї країни, мужньо захищав свою Батьківщину та до останнього подиху виборював мир для майбутніх поколінь. Війна забирає найкращих...

Володимир Кас’ян народився 10 листопада 1970 року в селі Гаї Роменського району Сумської області. У ньому пройшли його дитячі та юнацькі роки. Навчався у Гаївській школі,післязакінченняякої вступив до Роменськоговищогопрофесійного училища -14, обравшипрофесіюелектрика.

Доброївдачі, комунікабельний, працьовитий, завждиготовий прийти на допомогу – таким вінбув, і таким залишиться в пам'яті людей: рідних, односельчан, друзів.

Відслуживши строкову службу в ракетних військах, Володимир розпочав трудову діяльність у рідному колгоспі «Правда» електриком,  у різні роки працював на заводах: цегляному та Слобожанської будівельної кераміки.

Як і всі, радів життю, знайшов свою половинку, одружився, народили гарного сина Богдана, який, до речі,сьогодні теж захищає рідну землю.

Навесні 2023 року Володимир змінив свій буденний одяг на військову форму. Навчався нелегкій новій і необхідній справі, робив усе залежне від нього не для слави, не для визнання, а для добра людей і їх майбутнього.

Народився Дмитро Петрович Картавий 19 січня1979 року в селі Сулими.Навчався у місцевій школі,потім, у 1997 році, вступив до Сумського медичного училища, де отримав медичну освіту та здобув фах фельдшера. Тривалий час Дмитро працював фельдшером у селі В’юнне, згодом- у Сулимах.

Після  одруження переїхав до міста Ромни та працював за спеціальністю у одному з медичних закладів міста. У 2014 році був мобілізований, протягом року проходив військову службу на одному з пунктів пропуску в Сумській області. Усерпні 2023 року Дмитро пішов захищати Батьківщину,мужньо виконував свій військовий обов’язок на Авдіївському напрямку.

До останнього був вірний присязі, кращий із синів своєї країни, до останнього подиху виборював мир для майбутніх поколінь.

Кравченко Олексій Миколайович, командир бойової машини реактивного артилерійського взводу реактивної артилерійської батареї, старший сержант, В/Ч  А0409

життя якого трагічно обірвалося 3 серпня 2024 року внаслідок гострої серцевої недостатності під час виконання свого громадянського обов’язку із захисту Батьківщини далеко від дому- під містом Слов’янськ Донецької області. 

Народився 27 березня 1986 року у місті Лозова Харківської області. Коли хлопчику виповнилося 3 місяці, родина переїхала на постійне місце проживання в село Хустянка нині Роменського району Сумської області. Навчався у місцевій школі, після закінчення якої вступив до Сумського педагогічного інституту.

У подальшому проходив строкову військову службу в лавах Української Армії.

Повернувшись у рідне село, Олексій працював на різних роботах, був дуже відповідальним та сумлінно ставився до своїх посадових обов'язків. Із 2021 року, підписавши контракт, стояв на захисті нашої країни.

Для своїх батьків Олексій був надійною опорою та підтримкою, для брата - наставником та порадником. Мав веселу та добру вдачу, завжди вмів вирішити свої проблеми та проблеми своїх товаришів - таким і залишиться у пам’яті рідних, односельців, друзів.

Своє кохання зустрів у воєнний час: одружився 2 березня 2023 року, був люблячим, надійним чоловіком.

Табала Олександр Миколайович, уродженець міста Шостка, солдат, стрілець 2-го штурмового спеціалізованого відділення штурмового спеціального взводу 3-ї штурмової спеціалізованої роти «Шквал» військової частини А7400.

Народився 27 березня 1983 року. З 1990 по 1999 рік навчався у Шосткинській  середній школі №11. Після  закінчення 9 класу вступив до професійно-технічного училища №13. У 2002 році закінчив навчання та отримав спеціальність електрогазозварника.

       У  2004 році Олександр  переїжджає на постійне місце проживання на батьківщину матері, в село Сміле.

Від двох шлюбів має трьох чудових синів: Олександра, Артема та Владіслава.

Тривалий час працював у Смілому та районі за професією і не тільки,  не цурався ніякої роботи.

Навесні 2024 року Олександр Миколайович  був призваний до лав Збройних Сил України та до останнього подиху мужньо боронив Батьківщину від російського агресора.

15 вересня 2024 року близько 12 год. 45 хв. солдат Табала Олександр Миколайович загинув під час виконання бойового завдання при виконанні службових обов’язків із захисту територіальної цілісності та суверенітету України  під час агресії російської федерації, отримавши поранення, несумісне з життям унаслідок стрілецького бою з противником в районі населеного пункту Веселе російської федерації.

Ніколайчук Сергій Юрійович, стрілець 1-го стрілецького відділення 2 стрілецького взводу 2 стрілецької роти військової частини А7288.  

Народився 7 вересня 1975 року в селі Гаї. Навчався в місцевій школі з 1981 по 1990 рік, після закінчення якої продовжив навчання в Хмелівській середній школі. Доброї вдачі, надзвичайно комунікабельний хлопець, розумний, працьовитий, завжди готовий прийти на допомогу – таким він був, таким  він залишиться в пам'яті людей: рідних, вчителів, односельчан, друзів та усіх, хто його знав. Відслуживши строкову службу в збройних силах України, Сергій продовжує навчання в Харківському Національному Технічному університеті ім. Петра Василенка. З 2000 по 2006 працював у виправній колонії №56 села Перехрестівка. Почав трудову діяльність начальником цеха, а потім став головним інженером. Отримав звання капітан.

У 2007 році переїхав на постійне місце проживання до міста Харкова, де продовжив працювати у виправній колонії на посаді головного інженера. Як і всі, радів життю,  мав дружну люблячу родину.

Та війна перекреслила все, що здобувалося роками. З грудня 2022 року Сергій Ніколайчук став на захист рідної землі. Він став військовим, був зарахований до 2 роти 122 батальйону в/ч А7288. Довелося освоювати нову, далеко не технічну професію медика, змінивши свій буденний одяг на військовий, навчався нелегкій новій і необхідній справі, робив усе, рятуючи людські життя. В складі бойової групи виконував завдання на Донеччині, Курахівському напрямку.

Загинув 28 грудня 2024 року, відданий військовій присязі на вірність Українському народові, мужньо виконавши військовий обов’язок, в бою за Україну, її свободу і незалежність в районі населеного пункту Роздольне Донецької області.

Анатолій народився 13 липня 1971 року в селі Вощилиха, де в родині вже підростало двоє синів, а після Анатолія народився ще й четвертий хлопчик. Зростали хлопці у міцній, дружній родині. Анатолій нічим особливим серед ровесників не вирізнявся. Був звичайним сільським хлопчаком: до пізнього вечора ганяв з однолітками м’яча на вигоні, бігав до лісу за грибами, допомагав батькам по господарству. Навчався спочатку у Вощилихівській восьмирічній, а потім у Басівській середній школі. Був тихим, скромним, сором’язливим хлопцем. Любив іноді пожартувати. Завжди вів себе як доброзичливий і відданий друг.

Після закінчення школи над вибором майбутньої професії довго не роздумував. Змалку навчений до праці, відразу пішов у тракторну бригаду, де вже стільки років трудився помічником комбайнера його батько – Іван Петрович. Далі була служба в армії (1989 – 1991 р.р.). Після повернення – знову в рідний колектив, до хліборобської справи. З 2008 – довелося кілька років попрацювати в МХП «Урожайна країна». Останнє місце роботи – охоронник у Філії «Північний лісовий офіс» ДП «Ліси України». Колеги та друзі запам’ятали Анатолія як щирого, компанійського та доброго товариша, який завжди був готовий допомогти. Він вирізнявся відповідальністю, працьовитістю та відкритістю, залишаючи по собі лише найкращі спогади.

Мав Анатолій і свою родину. У 1996 році одружився. За дівчатами далеко не ходив. Карооку свою долю знайшов у рідному селі. Олена згодом народила йому доньку та сина. Любили-кохали одне одного, ростили-виховували діток, дбали про тепло та затишок у будинку, турбувалися про добробут та благополуччя. Анатолій завжди був надійною опорою та підтримкою своїй дружині.

У червні 2024 року Анатолій був мобілізований до лав Збройних Сил України та пройшов інтенсивну підготовку в навчальному центрі на Київщині, де показав себе доволі влучним стрілком. Після завершення навчання Анатолій служив радіотелефоністом стрілецького взводу стрілецької роти. З 12 жовтня Анатолій перестав виходити на зв’язок, а на початку листопада родина отримала сповіщення – «пропав безвісти». А далі – безкінечні експертизи ДНК, кошмарні сни і ледь-ледь жевріюча надія – «А, може, живий?..», «Можливо, в полоні?..».

Наприкінці березня прийшло дійсне підтвердження того, що Анатолія не стало. Родина втратила чоловіка, батька, дідуся, брата. І коли перервався зв’язок з ним, донька народила йому третього внука. Життя продовжується…

Анатолію ж назавжди 53 роки…

Народився Олександр 9 жовтня 1988 року в селі Гаї. З юності вирізнявся працьовитістю, готовністю допомагати іншим. Закінчивши школу, проходив строкову службу, працював охоронцем, освоїв професію свердлувальника, працював на Роменському заводі «Тракторозапчастина».

У 2015 році брав участь в АТО на Донеччині. Після поранення тривалий час лікувався, але згодом знову повернувся до війська.

27 лютого 2025 року Олександра був призваний до лав ЗСУ. Захищав Україну на різних напрямках. Був надійним побратимом та відважним Воїном! Олександр мав плани на життя, які зруйнувала ця війна...

13 травня 2025 року, виконуючи чергове бойове завдання, кулеметник І механізованого взводу 2 механізованої роти механізованого батальйону окремого штурмового полку Сухопутних військ України Олександр МАРЧЕНКО загинув в ході виконання бойового завдання на Сумщині.

Світла пам’ять про нього назавжди залишиться в серцях рідних, побратимів, односельчан. Він був і назавжди залишиться прикладом справжньої мужності, честі та любові до Батьківщини.

Воїну назавжди 36…

Петрич Андрій Віталійович народився 10 серпня 1981 року. Навчався у Дібрівському ліцеї-закладі загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів. Рано розпочав працювати. Його знали як щирого, відкритого, трудолюбивого чоловіка, завжди готового прийти на допомогу. Його поважали й любили друзі, колеги, знайомі.

Свій бойовий шлях Воїн розпочав ще у 2015 році, коли боронив Схід нашої країни.

У перший день повномасштабного вторгнення Андрій без вагань став до лав Збройних Сил України та був призваний на військову службу Роменським військкоматом.

Він був гідним Воїном, вірним присязі, відважним захисником, справжнім патріотом. Захищав України на найзапекліших напрямках. За сумлінну службу, відданість Батьківщині та особисту мужність Андрій ПЕТРИЧ мав нагороди.

26 травня 2025 року від отриманих бойових поранень, внаслідок бойових дій під час виконання службових обов'язків старший навідник 1-го мінометного взводу мінометної батареї 152-го окремого батальйону територіальної оборони старший солдат Андрій Віталійович ПЕТРИЧ помер.