48-ма окрема артилерійська бригада
«Найпотужніша ціль, яку я запам’ятав, — це ворожий “Гіацинт”, — каже Руслан із Лохвиці на Полтавщині. — Потім були й інші гармати, але саме першу знищену пам’ятаю найбільше. А зараз переважно працюємо по піхоті. Її ворог не шкодує — для них це розхідний матеріал».
«Це вже втретє я у війську, — каже він. — Спочатку була строкова служба, потім АТО, а тепер — повномасштабна війна. І щоразу — у різних підрозділах: то в ДШВ, то в піхоті, а тепер — в артилерії. В артилерії мені подобається. Особливо коли приходить повідомлення або відео про те, як ми вразили ціль».
Зараз захисник — командир гармати. «Але до цього певний час служив навідником. У будь-якому разі, щоб стати командиром гармати, потрібно пройти шлях навідника. Я не лише пройшов курс, а й маю бойовий досвід і добре знаю, що це таке».
«Бути командиром — це не лише знати, як працює гармата, а й уміти працювати з колективом. Зараз розрахунок злагоджений, спрацьований, тому проблем із людьми немає. Я задоволений своїми хлопцями».
«Чи страшно тут? Боятися треба, бо коли перестаєш боятися — втрачаєш пильність і концентрацію. Це я ще з часів АТО пам’ятаю. Але страх має бути в міру. Очі бояться, а руки — роблять. Ти розумієш, що маєш робити, і пересилюєш себе. Бо хто ще захищатиме нашу країну, якщо не ми?»
«Мене мотивує те, що я захищаю свою країну, свою родину — вдома на мене чекають дружина й донька. Так само, як і я, в армії служить мій старший брат — він теж захищає країну. Ми маємо зробити все, щоб наші нащадки жили гідно. Думаю, вони хочуть жити не під кимось, а своїм власним життям. Щоб діти не бачили того, що бачимо ми».
